Вход

Українські землі у другій половині 17ст. Руїна

Реферат* по земельному праву
Дата добавления: 06 января 2012
Язык реферата: Украинский
Word, doc, 58 кб
Реферат можно скачать бесплатно
Скачать
Данная работа не подходит - план Б:
Создаете заказ
Выбираете исполнителя
Готовый результат
Исполнители предлагают свои условия
Автор работает
Заказать
Не подходит данная работа?
Вы можете заказать написание любой учебной работы на любую тему.
Заказать новую работу
* Данная работа не является научным трудом, не является выпускной квалификационной работой и представляет собой результат обработки, структурирования и форматирования собранной информации, предназначенной для использования в качестве источника материала при самостоятельной подготовки учебных работ.
Очень похожие работы

1. Причини "Руїни".

2. І. Виговський. Гадяцька угода.

3. Розкол України на Правобережну і Лівобережну.

4. Гетьманування П. Дорошенка. Спроба об'єднання українських земель.

5. Завершення "Руїни".

Поняттям "Руїна" історіографія позначає трагічний період в історії України, пов'язаний з третьою чвертю XV11 ст. "Руїна" об'єднує поняття громадянської війни та іноземної інтервенції в Україну з боку Росії, Польщі, Туреччини.

Причини Руїни

• відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті

• глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики

• егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих

• перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби.

Смерть Б. Хмельницького ослабила підвалини української держави. Цим скористалася Росія, щоб посилити наступ на вольності українського народу, почастішали вторгнення в Україну польських військ, турків, кримських татар. Соціальні протиріччя та боротьба старшинських угруповань за владу загострились і переросли у справжню громадянську війну. Усе це вело до великих людських жертв, руйнування міст і сіл, запустіння цілих районів.

Козацька старшина, дбаючи насамперед про станові інтереси, прагнула загарбати землю селян і рядових козаків, перетворити їх на своїх кріпаків. У боротьбі за владу і багатства представники різних старшинських угруповань не гребували будь-якими засобам і, що особливо небезпечно для долі України, намагалися опертися на збройні сили інших держав. У зв'язку з цим українські гетьмани-нерідко перетворювалися на справжніх маріонеток Росії, Польщі, Туреччини, Кримського ханства.

Після смерті Б. Хмельницького гетьманом України обрали його сподвижника писаря Івана Виговського (1657—1659 pp.). Тим самим було перекреслено волю Хмельницького про передачу влади сину Юрію Хмельницькому. На відміну від свого попередника, який намагався утримати в Україні соціальну рівновагу, Виговський повністю став на бік старшини та шляхти і взяв курс на закріпачення селян. Це викликало вибух невдоволення низів. Народні повстання охопили Лівобережжя та Запорожжя. Повстання очолив полтавський полковник М. Пушкар і запорозький кошовий Я. Барабаш. Останніх підтримала Москва, розраховуючи тим самим ослабити владу гетьмана і сильніше прив'язати Україну до Росії. У червні 1658 р. І. Виговський за допомогою Кримської орди розгромив загони повстанців під Полтавою. Місто було спалено татарам дозволено брати ясир. У бою загинув М. Пушкар, а Я. Барабаш потрапив у полон і був страчений. Ці події коштували Україні 50 тис. жертв.

Прагнучи остаточно досягти незалежності від Росії, І. Виговський у вересні 1658 р. уклав Гадяцький договір з польським урядом про входження України до складу Польщі як рівноправного члена федеративної держави (Великого Князівства Руського). Опираючись на польську допомогу, Виговський у 1658—1659 pp. досить успішно вів бойові дії з російськими військами. У битві під Конотопом (28—29 червня 1659 р.) його полки вщент розгромили росіян, які втратили 30 тисяч вбитими. Та невдоволена пропольською політикою Виговського, частина старшини на чолі з полковником І. Богуном і запорозьким кошовим отаманом І. Сірком виступила проти гетьмана. Повстанці діяли спільно з російськими військами. Виговський зазнав поразки і втік до Польщі (де і загинув у 1664 p.).

Після падіння І. Виговського гетьманом проголосили сина Б. Хмельницького Юрія (1659-1663 pp.). Слабкий і безвольний політик, він став пішаком у руках різних старшинських угруповань. Користуючись цим, російські і польські війська, татарські орди безперешкодно грабували Україну. Внаслідок цього в 1663 р. Хмельницький втратив гетьманську булаву, а українські землі фактично розкололись на дві частини — на Лівобережжі наказним гетьманом став Я. Сомко, а на Правобережжі старшина обрала гетьманом П. Тетерю, де той правив до 1665 p., стоячи на пропольських позиціях.

Правління Сомка теж виявилось короткочасним. У червні 1663 р. Іван Брюховецький за допомогою демагогічних лозунгів (обіцянки обмежити старшинське землеволодіння та поліпшити становище козаків і селян), опираючись на підтримку запорожців, селян і міщан, на чорній Раді у Ніжині був обраний гетьманом Лівобережної України. Своїх обіцянок гетьман не виконав, а його промосковська орієнтація викликала невдоволення козаків, які в 1668 р. вбили Брюховецького .

Гетьманом правобережної України в 1665 р. став видатний політичний і військовий діяч Петро Дорошенко. Стратегічною метою його внутрішньої і зовнішньої політики було об'єднання Лівобережжя і Правобережжя в соборній Українській державі. Після підписання між Москвою і Польщею Андрусівського перемир'я 1667 р., за умовами якого Росії відійшла Лівобережна, а Польщі — правобережна Україна, Дорошенко уклав союз з Туреччиною. Здійснивши ряд успішних бойових операцій проти Польщі на чолі об'єднаного українсько-турецького війська, П. Дорошенко змусив польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і розпочав боротьбу за Лівобережжя. У 1668 р. після смерті Брюховецького під тиском сусідніх держав, невдоволених посиленням гетьманської влади, змушений був повернутися на Правобережжя. У 1669 р. Дорошенко уклав угоду про перехід України під владу Туреччини на правах автономії. Проте народ не підтримав цей вчинок гетьмана. 1676 р. Дорошенко зрікся гетьманства і був переселений в Московщину.

На Лівобережній Україні гетьманом у 1668 р. став Дем'ян Многогрішний. Спершу він підтримував П. Дорошенка, а потім став орієнтуватися на Москву. У 1669 р. він підписав так звані Глухівські статті, які серйозно обмежили автономні права України. Зокрема, Гетьманщина втрачала право на безпосередні дипломатичні зв'язки з іншими державами. У 1672 р. Многогрішного за намовою старшини звинуватили у державній зраді і відправили на заслання до Сибіру. Наступне п'ятнадцятиріччя (1672—1687 pp.) на Лівобережній Україні гетьманував Іван Самойлович, який успішно боровся з турецько-татарськими навалами. Як і його попередник, закінчив свої дні в сибірському засланні.

Таким чином, внаслідок Руїни Україна зазнала незліченних людських втрат, виявилась розколотою на дві частини, втратила чимало здобутків доби Б. Хмельницького. Окремі дипломатичні і воєнні успіхи (за Виговського і Дорошенка) не були розвинуті через внутрішні чвари.

Наслідки

Українська визвольна боротьба 1648-1676 закінчилася страшною поразкою для українського народу. Спроба об'єднання українських земель в цей час мала місце, але загострення внутрiшньополiтичної ситуацiї, зумовлене постiйним втручанням Росiї, не дали, змоги це зробити. Москва каталiзує багато неґативних антиукраїнських процесiв: поступове обмеження самостiйностi, посилення адмiнiстративної, фiнансової i торговельної залежностi України вiд росiйського уряду, розкол козацтва, провокування братовбивчих воєн, iмперська орiєнтацiя українського духовенства, розшматування української етнiчної територiї, запровадження крiпосництва росiйського зразка, придушення будь-яких виявiв нацiональної самоiдентифiкацiї. Пiсля укладення "Вiчного миру" мiж Росiєю i Польщею українськi землi майже на три столiття були подiленi мiж сусiднiми державами. Наслiдками Руїни стали лiквiдацiя державних iнституцiй у Правобережнiй Українi, втрата великої кількості її населення, занепад господарського та культурного життя. Рештки самоуправлiння зберiгались лише на Лiвобережжi.

Об'єднаються українські землі тільки після поділу Польщі, але, зрозуміло, під повною владою Російської імперії. Сама втрата в цей час свободи призвела у майбутньому до жахливих сторінок української історії. Але чи могли ці події закінчитися перемогою для українців? Я вважаю, що ні. Тому що навіть незважаючи на внутрішні події всередині Гетьманщини або Запоріжжя, зовнішня загроза завжди була неминучою для тогочасної України.

Але разом із тим національно-визвольна війна другої половини XVII ст. зумовила хоча б на короткий термін створення національної Української держави, зміцнивши традиції боротьби проти іноземного, соціального, національного і релігійного гніту, розвинувши в українському народові почуття національної самосвідомості.

За доби Руїни новонароджена в Україні козацька держава значно послабла. З могутньої войовничої сили при Б. Хмельницькому через 20 років після його смерті вона перетворилася на безпорадну жертву внутрішніх чвар, чужоземних вторгнень і поділів. На кінець 1686 р. Україна виявилася поділеною між сусідніми державами, надзвичайно спустошеною. "Через незгоду тодішню, — писав український козацький літописець С. Величко, — козаки всі пропали, самі себе звоювали." За приблизними підрахунками, на середину 60-х років XVII ст. лише Правобережна Україна втратила 65—70 % свого населення.

Українському народу не судилося домогтися створення незалежної соборної держави. Вдалося лише зберегти державні інституції на терені Лівобережжя. Проте в 1687 р. доля подарувала Україні ще одного гетьмана, який намагався відновити її державницьке існування. Це був Іван Мазепа. Саме він після великого Богдана вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря. Недарма в народі побутувала приказка: "Від Богдана до Івана не було гетьмана".

Література

1. Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса: 2008. – С. 128 – 145.

2. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: Вид. центр «Академія», 2009. – С. 105 – 147.

3. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К.: Либідь, 2007. – С. 108 – 162.

4. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.: Наук. думка, 2008. – С. 146 – 223.

5. Історія України. Нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. – К.: Україна, 2009. – Т. 1. – С. 139 – 151.

6. Історія України в особах (Редкол.: Войцехівська І. та ін.). – К.: Україна, 2009. – 479 с.

7. Політична історія України: Посібник / За ред. В.І. Танцюри. – К.: Вид. центр «Академія», 2008. – С. 81 – 99.

8. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – К.: Либідь, 2007. –Т. 1. – С. 345 – 435.

9. Семененко В.И., Радченко А.А. История Украины. – Харьков: Торсинг, 2008. – С. 106 – 128.

© Рефератбанк, 2002 - 2024