Шпаргалка: Відповіді на білети на екзамен з соціальної культурології - текст шпаргалки. Скачать бесплатно.
Банк рефератов, курсовых и дипломных работ. Много и бесплатно. # | Правила оформления работ | Добавить в избранное
 
 
   
Меню Меню Меню Меню Меню
   
Napishem.com Napishem.com Napishem.com

Шпаргалка

Відповіді на білети на екзамен з соціальної культурології

Банк рефератов / Культурология

Рубрики  Рубрики реферат банка

закрыть
Категория: Шпаргалка
Язык шпаргалки: Украинский
Прислал: Юля Крижевич
Дата создания: 07.01/2011
Дата добавления:   
 
Скачать
Microsoft Word, 492 kb, скачать бесплатно
Заказать
Узнать стоимость написания уникальной работы
Текст
Факты использования шпаргалки

Узнайте стоимость написания уникальной работы

№ 1 Соціальна культурологія як особлива наука про роль та місце культури в суспільстві.
Соціологія культури – спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає закономірності функціонування культури в суспільстві. Сам термін культура (“cultura”) з’явився у Стародавньому Римі і означав для римлян не що інше як обробку землі, вирощування. Увійшовши в буденну людську мову, в ході частого вживання, це слово втратило свій первісний зміст і стало означати найрізноманітніші аспекти людської поведінки, а також види діяльності. Універсалізація терміну культура, тобто використання його щодо процесів розвитку і вдосконалення взагалі, розпочалось на рубежі ХVІІІ-ХІХ століть, а разом з цим розпочалась і багатоманітна і заплутана сучасна історія слова культура. В кінці ХVІІІ ст. німецьким науковцем І.Гердером (1744-1803 рр.) була зроблена інновація стосовно вивчення культури: він повів мову не про культуру, а про культури (у множині). Іншим важливим нововведенням, запропонованим дещо пізніше, стало характерне для Німеччини протиставлення культури і цивілізації.
         Але повернемось до витоків соціології культури. Хоча соціологічний аналіз культури започаткували ще О.Конт, М.Вебер, Е.Дюркгейм, П.Сорокі, Самнер та ін., самостійною галуззю соціології вона стає в 60-70-і рр. ХХ ст. Значним є внесок в розвиток соціології культури К.Маннгейма, Г.Зіммеля, Еліаса, Й.Вайса, П.Бурд’є та ін. В межах марксистської соціології соціологію культури розвивали такі російські соціологи, як Л.Н,Коган, Н.І.Арнольдов, В.І.Болгов, Є.В.Соколов, В.І.Толстих, В.Б.Чурбанов, А.Л.Вахметс, Д.І.Волков, Ю.А.Лукін, Л.Г.Іонін та ін. В Україні протягом останніх декілька десятиліть активно розробляються прикладні проблеми соціології культури М.В.Гончаренко, В.П.Івановим, Є.К.Бистрицьким, Г.М.Сивоконем, Л.А.Азою, Л.В.Сохань, О.М.Семашко, Н.О.Побєдою та ін. Певного розвитку набули дослідження окремих сфер культури – соціологія літератури, соціологія театру, соціологія кіно, соціологія музики, соціологія вільного часу, соціологія художньої культури, соціологія книги і читання та ін.
         Для більшості представників соціології культури, яка існувала в радянські часи, характерним було те, що вона:
        досить вузько визначала свій предмет, обмежувалась аналізом діяльності установ культури, вивченням сприйняття художніх творів і смакових переважань різних груп і верств;
        або (в тому випадку, коли вони ставили більш масштабні завдання) у своїх теоретизуваннях не виходила за межі ідей про базис і надбудову, про первинність і вторинність, про відносну автономність культури і т.д.
         В більшості праць зарубіжних і вітчизняних соціологів культура розглядалась як епіфеномен соціального. Панувала ідея про так званий культурний лаг – відставання культури від розвитку суспільства. Це ідея приховано регулювала ставлення соціології до культури, відсувала на другий план всю пов’язану з культурою проблематику. На перший план висувались проблеми соціальної структури, соціальної стратифікації, економіки, системної будови суспільства.
         Лише з початку 60-х рр. на Заході, а з 90-х рр. – в Росії, Україні, Чехії, Польщі та ін. країнах Східної і Центральної Європи відбуваються радикальні зміни в поглядах на культуру, на її роль в регуляції людської поведінки. Відходять в минуле уявлення про вторинність, епіфеноменальність і відсталість культури. У постмодерністських концепціях соціальні зміни одержують в основному культурну мотивацію. За висловлюванням сучасного російського соціолога П.Г.Іоніна “культура прогресуючим чином переймає функції мотора, рушія суспільної зміни і розвитку”. Змінюється само розуміння культури. Це вже не стільки пасивне віддзеркалення соціальної реальності, скільки активна її форма, індивіди свідомо використовують культуру для організації і нормалізації власної дійсності. Тепер культура стає логічно і фактично попереду того, що відбувається в суспільстві. Як влучно сформулював німецький соціолог Г.Берлінг: “Там, де раніше було “суспільство” стала “культура”.
         В умовах названої трансформації соціологія культури й досі перебуває в стані конкретизації меж свого предмета – взаємодії культури і суспільства, визначення соціологічних підходів до вивчення культури, соціологічного визначення останньої, її функції, закономірностей розвитку, особливостей сучасних соціокультурних змін, напрямів теоретичного і емпіричного аналізу культури.
         Про багатоманітність, багатошаровість і багатофасетність культури як основного поняття соціологічного аналізу свідчить хоча б той факт, що лише в одному із американських довідників з соціології міститься понад 400 визначень культури. Американські соціологи А.Кребер і К.Клаксон у своїй книжці “Культура” розділили всі зібрані ними визначення культури на шість основних типів:
        описові визначення, в яких акцент робиться на перелік всього того, що охоплює поняття культура. Згідно Е.Тейлора (родоначальника такого типу визначення культури), культура складається в цілому із знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв і деяких здібностей і звичок, засвоєних людиною як членом суспільства;
        історичні визначення, в яких акцентуються процеси соціального наслідування, традиція;
       нормативні визначення. Ці визначення діляться на дві групи. Перша з них – визначення, які орієнтуються на ідею способу життя. За визначенням, яке дає К.Уіслер, “спосіб життя, кого дотримується община або плем’я, вважається культурою”. Друга група – визначення, які орієнтуються на уявлення про ідеали і цінності. Наприклад, соціолог У.Томас називає культурою матеріальні і соціальні цінності будь-якої групи людей (інститути, звичаї, установки, поведінські реакції) незалежно від того, чи йде мова про дикунів чи цивілізованих людей;
        психологічні визначення, в яких наголос робиться або на процес адаптації до середовища, або на процес навчання, або на формування звичаїв;
        структурні визначення, в яких увага акцентується на структурній організації культури. Тут характерні такі визначення: а) культура – це в кінцевому рахунку не більш, ніж організовані повторювальні реакції членів суспільства;
б) культура – це поєднання навченої поведінки і поведінкових результатів, компоненти яких розділяються і передаються за спадщиною членам даного суспільства;
        генетичні визначення, в яких культура визначається з позицій її виникнення. Ці визначення поділяються на чотири групи:
1)     перша розглядає культуру як продукт або артефакт. “В найширшому розумінні слова культура означає сукупність всього, що створено або модифіковано діяльністю двох або більше індивідів, які взаємодіють один з одним” (П.Сорокін);
2)     друга наголос робить на ідеях. “Культура – це відносно постійний нематеріальний зміст, який передається в суспільстві за допомогою процесів усуспільнення” (Г.Беккер);
3)     третя підкреслює роль символів. “Культура – це ім’я особливого порядку або класу феноменів, а саме: таких речей, явищ, які залежать від реалізації розумової здібності, специфічної для людського роду, яку ми називаємо символізацією” (Л.Уайт);
4)     четверта визначає культуру як щось, що виникає з того, що не є культурою. “Те, що відрізняє людину від тварини, ми називаємо культурою” (В.Освальд).
Перераховуючи значення слова культура пов’язані між собою частково за походженням, частково за сенсом. Акумулюючи ці значення, під культурою можна розуміти одночасно і об’єкт зі своїми структурно-функціональними особливостями, і процес зі своїми етапами і законами розвитку. Культура являє собою не лише художньо-творчий процес (мистецтво), а перш за все звичаї, цінності, погляди, норми, які панують в суспільстві. Це специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, представлений в продуктах матеріальної і духовної праці, це система відносин між людиною і природою, людиною і суспільством, людиною і людиною. Отже, культура уособлює в собі як сукупність духовних і матеріальних цінностей, так і живу людську діяльність щодо їх створення, розповсюдження і збереження.
В соціології виділяються такі основні функції культури:
        гуманістична (людино творча), тобто розвиток творчого потенціалу людини, у всіх формах її життєдіяльності (головна функція);
        пізнавальна (гносеологічна), бо культура є засобом пізнання і самопізнання суспільства, соціальної групи і окремої людини;
        інформаційна – функція трансляції соціального досвіду, яка забезпечує зв’язок поколінь всіх часів;
        комунікативна – функція соціального спілкування, яка забезпечує адекватність взаєморозуміння;
        ціннісно-орієнтаційна, тобто культура задає певну систему координат, своєрідну “картку життєвих цінностей”, в яких існує і на які орієнтується людина;
        нормативно-регулююча (управлінська), яка проявляється в тому, що культура виступає засобом соціального контролю за поведінкою людини.
         Поруч з визначенням функцій культури важливим завданням сучасної соціології є аналіз механізму розповсюдження культурних зразків в умовах наявності сучасних засобів масової комунікації, які здатні долати всі фізичні кордони для передачі інформації і глобального розповсюдження будь-яких культурних зразків. На рис. 1 подаємо, на наш погляд, універсальну модель розповсюдження культури в сучасному суспільстві, яку запропонував французький дослідник культури А.Моль. За цією моделлю можна визначити різні етапи розповсюдження культурних зразків і бар’єри, які виникають на шляху цього процесу. Модель являє собою замкнений цикл, який починається із індивідуальної творчої діяльності і завершується створенням культурного зразка з масовою культурою суспільства.
         Соціологія культури – це не просто галузь соціології. В широкому розумінні вона охоплює всю проблематику суспільного життя, розглядаючи його під своїм специфічним кутом зору. Культурний зміст можна виділити в будь-якій цілеспрямованій соціальній діяльності і побуті. політиці, бізнесі, менеджменті, освіті, охорони здоров’я і т.д. У вузькому розумінні соціологія культури локалізує свій інтерес на духовній сфері.
Перший
напіввипадковий відбір
Напіввипадкове розповсюдження
Формування індивідуальної культури
Макросередовище
Культура мас
Новий продукт
Творча особистість
Засоби масової інформації
Продукт культури
Соціокультурна таблиця
Резервуар ідей, чинників, цілей
Мікросередовище
Рішення
Ціна
Технічне застосування
 
 Емпіричний аналіз культурних цінностей може бути здійснений за такими аспектами:
         за суб’єктом-носієм культури виділяються суспільство в цілому, нація, соціальні групи, окрема особистість;
         за функціональною роллю культуру можна поділити на загальну, яка необхідна кожній людині, і спеціальну, яка необхідна людям тієї чи іншої професії;
         за походженням виділяють народну культуру (наприклад, фольклор) і професійну, яка створюється професіоналами і має авторство;
         за видами культури виділяють матеріальну (наприклад, культуру побуту, культуру виробництва матеріальних благ і т.д.) і духовну культуру (наука, освіта, мистецтво, політика, право, релігія і т.д.).
         Крім розглянутих вище категорій “культура”, “функції культури”, “матеріальна культура”, “духовна культура”, “народна культура”, “професійна культура” та ін. в систему основних понять, якими оперує соціологія культури, входять культурні універсалії, культурний етноцентризм, культурний релятивізм, культурні дослідження, культурний капітал, закономірності розвитку культури, масова культура або популярна культура, індустрія культури, субкультура, контркультура.
         Під культурними універсаліями, за Дж.Мер доком, розуміються загальні риси, які притаманні всім культурам. До них відносяться мода, спорт, спільна праця, танці, освіта, звичаї, мова, релігійні обряди – понад 60 елементів.
         Культурний етноцентризм означає прагнення оцінювати інші культури з позиції своєї власної культури. Етноцентризм зв’язаний з ксенофобією – страхом і неприязню до чужих поглядів і звичаїв.
         Культурним релятивізмом називається точка зору, згідно якої культуру можна зрозуміти лише на основі аналізу її власних цінностей, в її власному контексті (У.Самнер) і як єдине ціле (Р.Бенедикт). Культурний релятивізм сприяє розумінню тонких відмінностей між близькими культурами. Наприклад, у Німеччині двері в установах завжди щільно зачинені, щоб роз’єднати людей. Німці вважають, що інакше службовці відволікаються від роботи. Навпаки, в США двері кабінетів зазвичай відчинені. Американці, які працювали в Німеччині, часто жалілися, що закриті двері викликали у них відчуття неприязні і почуття відчуження. Закриті двері мають для них зовсім інший сенс, ніж для німців.
         Культурні дослідження – це галузь досліджень на перетині соціальних і гуманітарних наук (культурології, філософії культури, історії, мистецтвознавства, етнографії, антропології та ін.). Їй не притаманна яка-небудь єдність, є еклектичною як на рівні теорії, так і відносно свого предмета. Інтерес культурних досліджень спрямований на різні сфери від економіки індустрій культури до літературно-критичного аналізу телевізійних програм.
         Культурний капітал – це міра засвоєння індивідами пануючої культури в суспільстві в процесі освіти і самоосвіти.
         Індустрії культури – термін, який недостатньо визначений за своїм обсягом і який зазвичай використовується для описування організацій, які беруть участь у виробництві популярної культури, тобто телебачення, радіо, книг, журналів і газет, популярної музики тощо.
         Масова культура (або популярна культура) – це культура, сутність якої полягає в тому, що вона створюється з метою споживання, для розваг. Вона є масовою за обсягом, тобто за охопленням аудиторії, і за часом, тобто виробляється постійно, кожного дня. Ідея масової культури виникає ще в 20-х рр. ХХ ст. в межах концепції масового суспільства. Критики масової культури, наприклад, представники Франкфуртської школи, визначають її як тривіальну: комерціоналізовану і пасивну.
         Субкультура – система цінностей, установок, способів поведінки і життєвих стилів певної соціальної групи, яка відрізняється від пануючої в суспільстві культури, хоча і пов’язана з нею. В сучасному суспільстві існує багатоманітність таких субкультур (це культури різних соціальних груп: вікових, професійних, територіальних, поселенських і т.д.), однак, в соціології це поняття знаходить найбільше застосування при дослідженні молоді і девіантності. Наприклад, вважається, що завданням деліквентних або злочинних субкультур є розв’язанням проблем, з якими стикаються їх члени. В приналежності до субкультури вони вбачають деяку компенсацію своєї “невдачі” у звичайному суспільстві.
         Молодіжні культури, які часто розглядаються як девіантні, розвиваються на основі прийняття молоддю своєрідних стилів в одязі і музиці, які відрізняють її від інших членів суспільства. Деякі соціологи розглядають таку практику як вираз опозиції пануючій культурі. Серед найбільш важливих причин появи молодіжної культури можна вважати: зростання доступних для молоді випадкових доходів і збільшення періоду між дитинством і зрілістю, часто викликане більш пізнім закінченням школи. Молодіжну культуру відрізняє три моменти:
        це скоріше культура дозвілля, а не праці;
        в її межах соціальні відносини організовані не навколо сім’ї або окремих друзів, а навколо рівних групи;
        предметом особливої уваги молодіжних груп є стиль.
         Контркультурою називається культура, яка знаходиться в стані відкритої конфронтації по відношенню до пануючої культури (термін контркультура був введений американським соціологом Т.Роззаком, який вивчив в 60-ті рр. ХХ ст. нетрадиційну поведінку молоді Заходу відносно політики, праці і сімейного життя). Характерними рисами контркультури були критика репресивності сімейного життя, заклики надати людям можливість “робити те, що вони хочуть”, експерименти з різними наркотиками і пропаганда сексуальної свободи.
         Соціологи виділяють декілька основних закономірностей в розвитку культури:
        Спадкоємність в розвитку культури (часова і просторова, позитивна і негативна).
        Залежність типу культури від природних та штучних умов життя суспільства і її зворотній вплив на їх зміну.
        Нерівномірність розвитку культури, яка виражається у двох аспектах:
а) розквіт і занепад культури не співпадає з епохами розквіту і занепаду в інших сферах суспільного життя, наприклад, в економіці; б) самі види, елементи культури розвиваються нерівномірно. Сьогодні в занепаді, наприклад, знаходяться українське кіномистецтво, бібліотеки, клубні установи, книговидання.
        Особлива роль особистості, людської індивідуальності в культурному процесі.
Можна виділити декілька тенденції в нинішній культурній ситуації, що склалась в Україні:
        деідеологізація культури і ліквідація державної монополії на культуру;
        приватизація і комерціалізація культури;
        зростання інтересу до історичної культурної спадщини, в тому числі до релігії і церкви;
        посилення культурно-комунікативної апатії, послаблення інтересу до питання на користь візуальних, видовищних форм (телебачення, відео), значне зниження відвідувань театрів, кінозалів, музеїв, бібліотек;
        зростання в побуті елементів анти культури (наркоманії, злочинності, корупції, рекету, проституції, порнографії, патологічних нахилів тощо);
        особливу занепокоєність викликає стан української мови, українського книгодрукування, бібліотечної справи, кіномистецтва.
         Отже, культура не лише поступово стає для соціологів головним інструментом пояснення поточних соціокультурних трансформацій, але й       важливою передумовою соціально-економічного зростання суспільства, мірою соціального прогресу чи регресу.
         2. Шлюб і сім’я як найважливіший об’єкт вивчення
соціології сім’ї
         Соціологія сім’ї – це спеціальна соціологічна теорія, галузь соціології, яка вивчає формування, розвиток і функціонування сім’ї, шлюбно-сімейних відносин у конкретних культурних та соціально-економічних умовах.
         На відміну від інших галузей соціології, соціологія сім’ї розвивалась в останні роки досить успішно. Найбільш відомими спеціалістами в галузі соціології сім’ї на Заході є І.Най, Дж.Хілл (США), Ф.Мішель (Франція), З.Тишко (Польща), Л.Чех-Сомбаті (Угорщина), А.Г.Харчев, М.С.Маяковський, Б.В.Бестужев-Лада (Росія) та ін. Українськими соціологами (Л.Р,Аза, Н.В.Лавриненко, М.Й.Бори шевський, В.О.Войнович, І.С.Дьоміна, В.М.Піча, Д.О.Ковтун, В.Ф.Рибаченко, Б.О.Шатенко, В.І.Зацепін, Л.М.Бучинська, М.Д.Цимбалюк, Ю.М.Якубова та ін.) вивчається ряд важливих проблем, пов’язаних із репродуктивною поведінкою сім’ї, поєднанням професійних і сімейних ролей працюючих жінок, розподілом влади та обов’язків у сім’ї тощо.
         Найважливішими об’єктами вивчення соціології сім’ї є шлюб і сім’я. Шлюб – це соціальна форма відносин між чоловіком і жінкою, яка історично змінюється. Через шлюб суспільство впорядковує і санкціонує їх статеве життя, встановлює подружні і батьківські права й обов’язки. При оформленні шлюбу практикується укладання шлюбного контракту. За процедурою шлюбної церемонії шлюби поділяються на громадський і церковний. На фоні загального зростання соціальної напруги у нас поширюються такі феномени шлюбно-сімейних відносин, як фіктивний шлюб, фіктивне розлучення, конкубінат та ін.
         Залежно від форми шлюбу виділяють: моногамію і полігамію, яка, у свою чергу, існує у формі полігінії (шлюб між одним чоловіком і кількома жінками), або поліандрії (шлюб однієї жінки з кількома чоловіками). Крім того, відрізняють шлюби ендогамні (укладаються в межах власної, але більш широкої спільності) і екзогамні (в силу необхідності вимушені укладати шлюб з партнером, який належить до інших груп).
         Сім’я є більш складною системою відносин, ніж шлюб, оскільки вона, як правило, об’єднує не тільки подружжя, але й їх дітей, а також інших родичів та близьких. Крім того, сім’я виступає як соціальна клітина суспільства, є дуже близькою до “оригіналу” моделі всього суспільства, в якому вона функціонує.
         У зв’язку з тим, що сім’я, як зазначалося, є об’єктом вивчення різноманітних наук, у літературі існують різні її визначення. Не претендуючи на абсолютну точні і вичерпну достатність, за основу можна прийняти визначення, за яким сім’я – це суспільний інститут (з точки зору суспільного санкціонування шлюбно-сімейних відносин) і водночас мала соціальна група, що має історично означену організацію, члени якої пов’язані шлюбними або родинними відносинами, спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю, соціальна необхідність якої зумовлена потребою суспільства у фізичному та духовному відтворенні населення.
         Щодо типів сім’ї, та найбільш поширеною є проста, або нуклеарна сім’я (від лат. nucleus – ядро). Вперше така назва вжита в 1949 р. американським соціологом Ж.П.Мур доком. Така сім’я складається з подружжя та дітей, які не перебувають у шлюбі. При одруженні дітей утворюється інший тип сім’ї – розширена або складна сім’я. Вона включає три і більше поколінь або дві і більше нуклеарних сімей, які проживають разом і ведуть спільне господарство. Залежно від наявності в сім’ї батьків виділяють повну сім’ю (коли є обидва члена подружжя) і неповну, де один із батьків відсутній. Отже, тип сім’ї визначається станом родинних зв’язків.
         Досліджуючи шлюбно-сімейні відносини, соціологія сім’ї використовує такі категорії: умови та спосіб життя, структура сім’ї, її функції, спосіб мислення (сімейна ідеологія), етапи життєвого циклу сім’ї.
         Умови життя сім’ї – це сукупність факторів макросередовища (загальні соціальні умови) і мікро середовища (найближче соціальне оточення).
         Фактори мікросередовища впливають на умови життєдіяльності сім’ї у межах її домогосподарства. Тип останнього визначається через такі характеристики:
-       склад і родинна (кревна) структура сім’ї;
-       характеристика помешкання (розмір площі, кількість кімнат, наявність побутових зручностей тощо);
-       предмети побутового та культурного призначення, присадибної ділянки тощо.
         Під структурою сім’ї розуміється сукупність відносин між її членами, включаючи, крім родинних, систему духовних, моральних відносин, у тому числі відносин влади, авторитету та ін. Виділяють так звану авторитарну структуру і у зв’язку з цим авторитарні сім’ї, які характеризуються жорстким підкоренням дружини – чоловікові, а дітей – батькам. Демократичні сім’ї засновані на розподілі ролей згідно не з традиціями, а з особистісними якостями і здібностями подружжя, на рівній участі кожного з них у прийнятті рішень, добровільному розподілі обов’язків у вихованні дітей тощо. Важливу роль у сучасних сімейно-шлюбних відносинах відіграють правові відносини, які регламентують закріплені в юридичних нормах взаємні права й обов’язки подружжя, батьків і дітей один до одного.
         Важливим зрізом структури сім’ї є структура комунікації, при вивченні якої найбільш вагомим вважається встановлення між особистісних каналів комунікації і характеру їх функціонування. Структура комунікації суттєво впливає на всі ці сторони функціонування сім’ї, оскільки характер питань, що обговорюються, культура та інтенсивність духовного спілкування між подружжям як на стадії формування сім’ї, так і на більш пізніх етапах сімейно-шлюбних відносин багато в чому впливають на згуртованість сімейної групи і задоволеність шлюбом, а адекватна структура комунікацій між батьками і дітьми є важливою передумовою успішного виконання сім’єю її виховних функцій.
         Існує також рольова структура сім’ї. Вона пов’язана з виконанням кожним членом сім’ї певних ролей, а також із системою їх рольових сподівань. Така структура характеризує систему взаємовідносин і відносин членів сім’ї відповідно до традицій та звичаїв, що існують у суспільстві в цілому, найближчому соціальному оточенні і закріплених в особистісному досвіді членів сім’ї.
         Можна виділити чотири основні ролі індивіда – члена сім’ї: щодо суспільства в цілому (роль члена суспільства), виробничої діяльності індивіда (роль виробника), за його неформальними контактами з друзями, знайомими, сусідами (роль товариша) і з родичами (сімейна роль). У вивченні сімейно-шлюбних відносин доцільно конкретизувати роль членів сім’ї і розглядати їх зв’язок з іншими, поза сімейними ролями.
         Соціологія сім’ї та шлюбу вивчає досить широке і різноманітне коло питань:
-       типи соціальних відносин, характерні для сім’ї;
-       фактори, що визначають чисельність і структуру сімейної спільності;
-       зв’язок сім’ї з іншими соціальними спільностями та сферами соціального життя;
-       суспільні функції сім’ї, її структуру та особливості як соціального інституту, психологічної групи;
-       мотивацію шлюбів і розлучень, а також соціальні та психологічні фактори, які сприяють плануванню сімейного життя, виникненню та подоланню внутрішньо сімейних конфліктів;
-       інтеграцію та дезінтеграцію сім’ї;
-       історичні типи та форми шлюбно-сімейних відносин, тенденції та перспективи їх розвитку;
-       умови життя сім’ї та ін.
         Як основні соціологічні підходи до дослідження сім’ї виступають соціальний інститут і мала соціальна група. Ці підходи з’являються у специфічному значенні предмета дослідження і виборі понять.
         Сім’ю як соціальний інститут ми аналізуємо тоді, коли особливо важливо з’ясувати, наскільки спосіб життя сім’ї, її функціонування в певних межах відповідають чи не відповідають тим чи іншим сучасним потребам суспільства. Модель соціального інституту дуже важлива для прогнозування майбутніх типів сім’ї.
         При розгляді сім’ї соціального інституту вивчаються:
        суспільна свідомість у сфері шлюбно-сімейних відносин, узагальненні характеристики сімейної поведінки груп населення в різних економічних і культурних умовах, вплив суспільних потреб та характеристик відносин та спосіб життя сім’ї;
        причина та наслідки недостатньо високої ефективності функціонування інституту сім’ї в тих чи інших умовах;
        ефективність реалізації інститутом сім’ї своїх основних функцій в різних ідеологічних, політичних, соціально-економічних і культурних умовах;
        співвідношення зразкових сімейних норм і цінностей, а також реальної поведінки членів сім’ї тощо.
При аналізі сім’ї як малої соціальної групи доцільно виділяти три основних типи характеристик:
        Характеристики групи в цілому: цілі та завдання сімейної групи, склад і структура сім’ї, соціально-демографічний склад сім’ї, групова згуртованість, групова діяльність і характер групової взаємодії сімейної групи, структура влади, комунікації в сім’ї тощо.
        Характеристики зв’язків і відносин сімейної групи з більш широкими суспільними системами в межах соціальної структури суспільства. Тут насамперед слід виділити функції сім’ї щодо суспільства.
        Цілі, завдання і функції стосовно до індивіда, групова регуляція поведінки та взаємодії індивідів у сім’ї, груповий контроль, групові санкції тощо, сімейні цінності, норми та зразки поведінки, включення індивіда в сім’ю, його задоволеність перебуванням у сім’ї, її функціональними вимогами та ін.
         Як у вітчизняній, так і в зарубіжній соціологічній літературі відсутня єдина типологія функції сім’ї. Залежно від сфер життєдіяльності можна виділити основні суспільні та індивідуальні функції сучасної сім’ї (див. рис.2).
         Сім’я проходить ряд етапів, послідовність яких складається у сімейний, або життєвий цикл сім’ї. Виділяється різна кількість фаз цього циклу:
-       утворення сім’ї – вступ у перший шлюб;
-       початок дітонародження – народження першої дитини;
-       завершення дітонародження – народження останньої дитини;
-       “порожнє гніздо” – вступ у шлюб і виділення із сім’ї останньої дитини;
-       припинення існування сім’ї – смерть одного із подружжя.
Сучасні тенденції в розвитку сім’ї характеризуються такими соціальними особливостями:
-       Шлюб, який є основною сім’ї, стає рівноправним, добровільним, вільним від примусу, матеріальних розрахунків, втручання або тиску третіх осіб, союзом жінки і чоловіка.
-       Додержання принципу егалітарності на противагу патріархальності, чоловічої авторитарності, які не обмежують права і гідність чоловіка та жінки, забезпечують кожному з них рівні можливості професійного та духовного зростання.
-       Нині створюються реальні передумови для подолання суперечностей між коханням і обов’язком, індивідуальним та суспільним інтересом в інтимному житті людини.
-       Суспільна цінність сім’ї все більше визнається її роллю в примноженні, передаванні в спадковість приватної власності, організації виробництва ( фермерів і ремісників), організації споживання і побуту тощо.
 
Рис.2. Суспільні та індивідуальні функції сім’ї.
 
         До специфічних обставин, в яких формується, живе, функціонує сім’я, належать: місце проживання (регіон, вид поселення); соціально-класова та етнічна належність; матеріальне становище; рівень освіти і культури членів сім’ї; традиції, цінності, на які орієнтуються у своїх життєвих планах і прагненнях члени сім’ї, стартова позиція, тобто та моральна й економічна база, на якій будується кожна сім’я і від якої багато в чому залежить її здатність до консолідації, згуртування, інтеграції.
         В Україні налічується понад 17 млн. сімей, з яких понад 11,2 млн. – в міських поселенням і 5,8 млн. – в сільській місцевості. Кількість сімей зростає швидше чисельності населення, що відбиває тенденцію до відокремлення молодих сімей і скорочення її величини як серед міського, так і сільського населення. Частка сімей з однією дитиною становить 30,4%, з двома – 49,3%, з трьома – 7,4%, багатодітних – 2,9%, бездітних – 10%.
         Нині в Україні переважають прості сім’ї, які у своєму складі мають подружжя з дітьми (будь-якого віку) або без них. На сім’ї такого типу припадає майже 75%. А от сім’ї, які складаються з двох і більше подружні пар, становлять лише 4,8%. Це в основному сім’ї, в яких діти, що одружились, живуть разом з батьками. Значна категорія сімей, у складі яких немає подружньої пари.
         Процеси етнічної асиміляції приводять до утворення етнічно змішаних сімей, які об’єднують осіб різних національностей. У міських поселеннях, де більше можливостей міжнаціонального спілкування, частка їх майже у три рази більша, ніж на селі.
         В 90-х рр. в Україні розширилась тематика наукових досліджень сім’ї. Цьому в значній мірі сприяли створений у 1990 р. перший в країні приватний науково-дослідний інститут “Проблеми людини” і Центр дослідження сім’ї та жінок, що функціонує з 1995 р. при Українському інституті соціальних досліджень. Основними напрямками досліджень визначені такі:
-       етноправові особливості розвитку сім’ї у багатонаціональній державі;
-       економіка та здоров’я сім’ї;
-       реалізація виховної функції сім’ї;
-       соціально-демократичний портрет студентської сім’ї;
-       соціальні орієнтації сімейної молоді;
-       сім’я та шлюб очима молоді та ін.
         Перебуваючи у тісному взаємозв’язку із соціальним організмом, будучи його невід’ємною частиною, сім’я неминуче реагує на будь-які позитивні й негативні зміни у всій соціальній системі, підпадаючи під її вплив. Водночас вона сама впливає на її функціонування і розвиток. Спад виробництва, інфляція, безробіття, невпевненість у завтрашньому дні, що стали прикметами нашого життя, сприяють виникненню деяких негативних моментів у функціонуванні розвитку сім’ї, послабленню її стабільності. Радикальні реформи щодо оздоровлення економічного, соціально-політичного та духовного життя нашого суспільства позитивно впливатимуть на зміцнення сім’ї, збагачення її соціальних функцій.
         Водночас розвиток сім’ї, зміцнення її і стабілізація – справа не тільки держави і суспільства, а й кожної подружньої пари, оскільки суспільство не може передбачити всі конкретні нюанси обстановки в сім’ї тієї чи іншої людини.
№ 2 предмет і завдання соціальної культурології як науки.
1.1. Предмет і завдання дисципліни
Формування соціальної культурології як своєрідної галузі наукових досліджень розпочалося наприкінці ХХ ст., коли розмежування, уточнення та поглиблення досліджень світоглядних дисциплін призвело до виокремлення напрямів різноманітних знань. У процесі свого становлення та розвитку культурологія узагальнювала й зводила до спільного знаменника понятійний апарат, єднала культурно-мистецькі дисципліни, надаючи можливість цілісно осягнути культурологічне сприйняття світу й діяльності людства. Таким чином, культурологія – це система знань про закономірності й розвиток культури, засоби усвідомлення її суті. Вона відкриває цикл гуманітарних предметів, що викладаються у ВНЗ. Основні функції культурології полягають у тому, що, не підміняючи викладання філософії, історії, політології й релігієзнавства, вона знайомить читачів із методикою аналізу й вивчення духовних здобутків народів світу, певний внесок до яких зробив український народ. Отже, культурологія – це комплексне гуманітарне дослідження явищ і законів культури. Культурологія розширює історичний аспект культури філософськими, антропологічними*1, соціологічними підходами до аналізу, вивчення та узагальнення теоретичних проблем, явищ та феноменів культури.
*1: { Антропологія – букв. наука про людину. Комплекс наук про людину, суспільство й культуру.}
Соціальна Культурологія – це особлива галузь гуманітарного знання, що синтезує у собі філософські, історичні, антропологічні, етнографічні, соціологічні та інші дослідження культури, тобто специфічний спосіб життєдіяльності людини, головним змістом якої є гуманізація природи й суспільства. Соціо-культурологічний підхід до вивчення естетичних явищ характеризується своєю багатоплановістю. Це не тільки комплекс історичних, філософських і культурознавчих дисциплін, а й самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань. Таким чином, культурологія – це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв’язки та взаємовпливи. Культурологія могла б концептуально впливати на формування культури суспільства, розробляти засоби втілення її у життя, а також розробляти основи державної політики, направленої на задоволення духовно-культурних потреб як усього суспільства, так і конкретної людини.
Методи й принципи культурології
Оскільки культурологія базується на стику багатьох наук, спектр методів й принципів дослідження її досить широкий. Він становить епістемологію культури,*2 представлену загальною системою методологічних підходів, принципів і методів пізнання, систематизації й аналізу світових культурних процесів:
*2: { Епістемологія – це теорія пізнання. Гносеологія – розділ філософії, що вивчає джерела, форми й методи наукового пізнання, умови його істинності, здатність людини пізнавати дійсність; теорія пізнання.}
Діахронний – виклад явищ, фактів і подій світової та вітчизняної культури у хронологічній послідовності.
Синхронний – порівняльне дослідження в одному обраному проміжку часу без звертання до історичної ретроспективи або перспективи.
Порівняльний – виявлення загальних та особливих закономірностей, тенденцій розвитку, сфери взаємовпливу культур, визначення їх своєрідності або спорідненості.
Типологічний – виявлення типологічної близькості історико-культурних процесів.
Археологічний – вивчення загального стану розвитку культури минулих поколінь на підставі матеріальних знахідок.
Семіотичний – ґрунтується на вченні про знаки, що дає змогу вивчити знакову систему, структуру або текст будь-якого артефакту.
Психологічний – вивчення суб’єктивних механізмів функціонування культури, індивідуальних якостей людини та несвідомих психічних процесів.
Біографічний – тлумачення явищ культури через відображення біографії та особливості творців культурних цінностей.
Цивілізаційний – осмислення явищ культури через інтегративні галузі спеціалізованих гуманітарних й природничих знань у контексті культурної епохи.
Термін ”культурологія” у 1909 р. запропонував німецький філософ і фізик В.Освальд, який виявив різницю між культурологією та соціологією*3, а також використав цей термін для опису специфічних явищ, яким є культура як феномен суто людської діяльності. У 1939 році американський філософ Леслі Уайт (1900-1995 рр.) увів цей термін у контекст антропологічних досліджень про культуру. Його праця “Наука про культуру” (1949 р.) сприяла виділенню культуро-логії в окремий напрям досліджень, поставила питання про необхід-ність визначення предмету культурології як науки та започаткувала цілісний підхід до вивчення явищ культури. Однак у західно-європейській науковій традиції культурологія у розумінні цілісного сприйняття культури не утвердилася. Феномен культури розглядався там із соціально-етнографічних позицій. Тому провідними науками про культуру в Європі та Америці стали соціальна та культурна антропологія, соціологія, структурна антропологія, історична культурологія, семіотика*4 та посткультурна лінгвістика. Як окремий напрям наукового дослідження “культурологія” закріпилася в Україні та деяких країнах СНД, поєднавши у собі культурно-історичний, філологічний, просвітницький та ідеологічний аспекти культури, філософію, міфологію, етнографію, психологію, художню практику.
*3: {Соціологія – наука про суспільство, суспільні відносини й проблеми соціальної взаємодії.}
*4: { Семіотика – дисципліна, що досліджує властивості знаків і знакових систем.}
В українській культурології визначилися три напрями дослідження:
Перший. Традиційна історична культурологічна школа. Вона займається виявленням та описом фактів, подій і досягнень світової, національної або регіональної культури, чи певної культурно-історичної епохи (Середньовіччя, Відродження, Просвітництва та ін.).
Другий. Філософія культури або теорія культури. Її завдання полягає, по-перше, в осмисленні та поясненні культури через її найзагальніші та найістотніші риси, по-друге, у розкритті провідних тенденцій в еволюції культури, причин розквіту або кризових явищ.
Третій. Соціологія культури досліджує функціонування культури в цілому або наявні у ній субкультури – масову, елітарну, міську, сільську, жіночу, молодіжну та ін. Цей напрям дослідження вивчає зрушення та зміни, що відбуваються у культурі, а також реакцію на них різних верств населення. Отже, культурологія – це наука, що орієнтується на етику соціального й гуманітарного знання про людину й суспільство, вивчає культуру як цілісність, як специфічну функцію й модель людського буття.
№ 3 проблема співвідношення соціальної культурології з іншими гуманітарними дисциплінами.
Термін "культурологія" запропонував у 1909 р. німецький філософ і фізик В. Освальд. Вчений не лише показав різницю між культурологією і соціологією, а й використав термін "культурологія" для опису специфічних явищ, якими є культура як феномен суто людської діяльності. В. Освальд фактично визначив місце культурології в системі інших наук.
У 1939 р. американський філософ Леслі Уайт (1900-1975) незалежно від В. Освальда повернувся до тлумачення терміну "культурологія", вводячи його в контекст антропологічних досліджень про культуру. Його праця "Наука про культуру" (1949) сприяла виділенню культурології в окремий напрям досліджень, поставила питання про необхідність визначити предмет культурології як науки та започаткувала цілісний підхід до вивчення культурних явищ.
Однак у західноєвропейській науковій традиції культурологія в розумінні цілісного сприйняття культури не утвердилась. Переважно феномен культури розглядався із соціально-етнографічних позицій. Тому провідними науками про культуру в Європі й Америці стали соціальна та культурна антропологія, соціологія, структурна антропологія, історична культурологія, семіотика та посткультурна лінгвістика (постмодернізм). Зокрема, значного поширення в західній культурології набула культурна антропологія. її називають ще етнічною чи етнологічною культурологією. Вона вивчає традиції, звичаї, обряди, ритуали, міфи і вірування, а також весь уклад життя традиційних, докапіталістичних суспільств і так званих "архаїчних" народів. Останніми роками значне поширення одержали структурно-семіотичні концепції культури, що спираються на новітні лінгвістичні методи дослідження.
У Росії ж термін "культурологія" закріпився. Там культурологія як наука виділилася в окремий напрям, який поєднав культурно-історичний, філологічний, просвітницький та ідеологічний аспекти культури, філософію, міфологію, етнографію, психологію, художню практику.
Українська культурологія - досить молода галузь гуманітарного знання, вона почала активно розвиватися в останнє десятиліття. Тривалий час культурологія вимушена була існувати в межах радянської ідеологічної традиції, розвиваючи культурно-історичний напрям. Через суспільно-політичні обставини навіть історія української культури набула рис схематизму, доктринерства, заідеологізованості, значно відставши від наукових досягнень західноєвропейської культурологічної думки. Насамперед негативним наслідком попередньої доби стала відсутність власних новаторських оригінальних культурологічних концепцій. Однак нині вітчизняна культурологія виходить з кризового стану, розвиваючись шляхом синтезованого вивчення проблем культури, інтегруючи знання різних наук у цілісну систему.
В українській соціальній культурології можна виділити декілька напрямів дослідження. Насамперед - це традиційна історична культурологічна школа. її головне завдання - дати конкретні знання про той чи інший тип культури. Предмет історії культури охоплює світову, національну або регіональну культури чи певну культурно-історичну епоху, наприклад Середньовіччя, Відродження тощо. Ця школа намагається не стільки пояснити, скільки виявити та описати факти, події і досягнення культури, виділяючи в ній найвидатніші пам´ятки, імена авторів і творців. До історичної культурології тісно примикає лінгвістична культурологія, яка вивчає культуру через призму мови і літератури.
Другий напрям - це філософія культури. Вона є загальною теорією культури, тому її завдання полягає в осмисленні і поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси. Філософія культури досліджує сутність культури, її відмінності від природи, співвідношення з цивілізацією й іншими явищами. Предметом її вивчення є структура, функції та роль культури в житті людини і суспільства. Філософія культури спрямована на виявлення провідних тенденції в еволюції культури, на розкриття причин її розквіту і кризових явищ тощо.
Третім напрямом є соціологія культури. Вона досліджує функціонування культури або в цілому, або наявні в ній субкультури - масову та елітарну, міську та сільську, жіночу та молодіжну тощо. її цікавлять зрушення і зміни, що відбуваються в культурі, їхня динаміка, реакція на ці зміни тих чи інших верств суспільства та суспільних інституцій.
До соціології культури тісно примикає психологія культури, у якій останнім часом проглядається тенденція виділитися в самостійну наукову дисципліну. Вона вивчає особистісне ставлення до культури, своєрідність духовного насичення людини в рамках певного культурного простору. На основі соціально-психологічних досліджень психологія культури виділяє культурно-історичні типи особистості, характерні для даного соціуму.
Отже, соціальна культурологія - це наука, що формується на стику соціального і гуманітарного знання про людину й суспільство, вивчає культуру як цілісність, як специфічну функцію і модель людського буття. Культурологія є емпіричною наукою, що аналізує конкретно-історичні явища культури та виявляє універсальні закономірності зародження, функціонування та зміни культурних феноменів.
Оскільки культурологія базується на стику багатьох наук, спектр методів і принципів, що застосовуються нею до культурних об´єктів, досить широкий: від загальнонаукових до суто специфічних підходів. Діахронний метод потребує викладу явищ, фактів, подій світової і вітчизняної культури в хронологічній послідовності. Синхронний передбачає всебічне порівняльне дослідження в одному обраному проміжку часу без звертання до історичної ретро- або перспективи. Порівняльний метод застосовується в культурологічних дослідженнях двох або декількох національних культур. Він також передбачає виявлення загальних та особливих закономірностей, тенденцій розвитку, сфери взаємовпливів, а відтак встановлює рівень своєрідності або спорідненості культур. Сутність типологічного методу полягає в аналізі культурних явищ від абстрактного до конкретного і виявленні на цій підставі типологічної близькості історико-культурних процесів.
Серед специфічних методів найпоширенішим є археологічний, який на підставі аналізу матеріальних предметів, добутих під час розкопок, дає вченому можливість зробити висновки про загальний стан культури. Семіотичний метод, що ґрунтується на вченні про знаки, дає змогу вивчити знакову систему (структуру або текст) будь-якого артефакту. Психологічний метод орієнтує дослідника на вивчення суб´єктивних механізмів діяльності культури, індивідуальних якостей, несвідомих психічних процесів. Цей метод дуже важливий для дослідження особливостей національних культур. Біографічний метод переважно застосовується у літературознавстві як тлумачення літератури через відображення біографії й особистості письменника. Вперше цей метод застосував французький критик Ш. О. Сент-Бев. У науковому літературознавстві - це один з важливих принципів дослідження. Його особливості полягають у роботі з текстами. Але і його абсолютизація може призвести до нівелювання ролі духовно-історичної атмосфери, стилю епохи, впливу традиції.
Особливе місце належить цивілізаційному підходу. Його сутність полягає в осмисленні історії розвитку людства через інтегровані галузі спеціалізованих гуманітарних і природничих знань у контексті культурної епохи. У ньому знайшли сконцентрований вигляд усі названі підходи до вивчення культурно-історичних явищ. У 2003 р. "Культурологію" введено як базову навчальну дисципліну в перелік обов´язкових предметів, що вивчаються у вищих навчальних закладах України. Позитивним є те, що вона стала логічним продовженням навчального предмета "Українська та зарубіжна культура", з викладання якого накопичено значний досвід. На відміну від попереднього курсу, що обмежувався переважно рамками історії культури, "Культурологія" розширює історичний аспект культури філософськими, антропологічними, соціологічними підходами до аналізу, вивчення та узагальнення теоретичних проблем курсу, явищ та феноменів у культурі.
Предметом соціальної культурології як навчальної дисципліни є історичний та соціальний досвід людини, закріплений в традиціях, нормах, звичаях, законах тощо. Вивчення його змісту, структури, динаміки, технологій функціонування та механізмів збереження, трансляції, освоєння та зміни традицій, цінностей і норм формують науковий світогляд, що сприяє розумінню множинності шляхів соціокультурного розвитку, толерантному сприйняттю інших культур та глибшому усвідомленню вітчизняних культурних досягнень.
Важливість культурології як навчальної дисципліни полягає також у тому, що поряд з науковими проблемами, які становлять основу її предмету, акцентується увага на загальнокультурному розвитку особистості, потребі в самоосвіті, на формуванні уявлень про особливості професійної діяльності та її соціальних і екологічних наслідках. Але найголовніше - це донесення до студентства сутності культуротвірного змісту обраного фаху, що реалізується через формування моральних, соціальних, естетичних орієнтирів, необхідних для досягнення особистого успіху та діяльності в інтересах суспільства. / Культурологія, займаючи важливе місце у блоку соціогуманітарних дисциплін, дає знання про навколишній світ та механізми його функціонування через систему ціннісних орієнтацій, сприяє самоідентифікації особистості та визначенню нею свого місця в суспільстві. Вивчення власної культури та інших культурних феноменів сприяє усвідомленню цінності людського буття та плюралізму культурних вимірів, з порівняльного аналізу яких формується стійка орієнтація на міжкультурне спілкування.
№4 структура соціальної культурології як науки• •
Структура соціальної культурології
Соціальна культурологія   - це наука про соціальні відносини, механізми та закономірності функціонування і розвитку різноманітних соціальних спільнот має складну структуру.
Складність суспільства, різноманітність процесів, явищ, що зумовлюють його життєдіяльність, потребують багаторівневої системи соціологічного пізнання соціальної реальності. Відповідно до цього формується багаторівнева структура соціологічної науки та визначаються її функції.
Існує багато підходів до визначення критеріїв структуроутворення і кількості рівнів соціальна культурологія — від найпростішого (поділ культури на фундаментальну і прикладну) до найскладнішого (виокремлення семи рівнів соціології: методологічні та теоретичні засади, спеціальні знання, прикладний рівень, соціоінженернии рівень, теорія соціологічного дослідження, методи здобуття соціологічної інформації, знання про організацію соціологічних служб).
Але більшість учених дотримується думки про три-рівневу структуру соціології культури, яка передбачає такі рівні соціологічного знання: теоретична соціологія, спеціальні соціологічні теорії та емпіричні дослідження.
Теоретична соціологія
На цьому рівні суспільство вивчають як єдиний соціальний організм, акцентуючи на глобальних проблемах. Отримані знання встановлюють сутнісний зв'язок між окремими підсистемами суспільства, якнайзагальніше описують їх.
1Архитектура и строительство
2Астрономия, авиация, космонавтика
 
3Безопасность жизнедеятельности
4Биология
 
5Военная кафедра, гражданская оборона
 
6География, экономическая география
7Геология и геодезия
8Государственное регулирование и налоги
 
9Естествознание
 
10Журналистика
 
11Законодательство и право
12Адвокатура
13Административное право
14Арбитражное процессуальное право
15Банковское право
16Государство и право
17Гражданское право и процесс
18Жилищное право
19Законодательство зарубежных стран
20Земельное право
21Конституционное право
22Конституционное право зарубежных стран
23Международное право
24Муниципальное право
25Налоговое право
26Римское право
27Семейное право
28Таможенное право
29Трудовое право
30Уголовное право и процесс
31Финансовое право
32Хозяйственное право
33Экологическое право
34Юриспруденция
 
35Иностранные языки
36Информатика, информационные технологии
37Базы данных
38Компьютерные сети
39Программирование
40Искусство и культура
41Краеведение
42Культурология
43Музыка
44История
45Биографии
46Историческая личность
47Литература
 
48Маркетинг и реклама
49Математика
50Медицина и здоровье
51Менеджмент
52Антикризисное управление
53Делопроизводство и документооборот
54Логистика
 
55Педагогика
56Политология
57Правоохранительные органы
58Криминалистика и криминология
59Прочее
60Психология
61Юридическая психология
 
62Радиоэлектроника
63Религия
 
64Сельское хозяйство и землепользование
65Социология
66Страхование
 
67Технологии
68Материаловедение
69Машиностроение
70Металлургия
71Транспорт
72Туризм
 
73Физика
74Физкультура и спорт
75Философия
 
76Химия
 
77Экология, охрана природы
78Экономика и финансы
79Анализ хозяйственной деятельности
80Банковское дело и кредитование
81Биржевое дело
82Бухгалтерский учет и аудит
83История экономических учений
84Международные отношения
85Предпринимательство, бизнес, микроэкономика
86Финансы
87Ценные бумаги и фондовый рынок
88Экономика предприятия
89Экономико-математическое моделирование
90Экономическая теория

 Анекдоты - это почти как рефераты, только короткие и смешные Следующий
Челябинские занавески настолько суровые, что исполняют роль несущих конструкций в доме.
Anekdot.ru

Узнайте стоимость курсовой, диплома, реферата на заказ.

Обратите внимание, шпаргалка по культурологии "Відповіді на білети на екзамен з соціальної культурології", также как и все другие рефераты, курсовые, дипломные и другие работы вы можете скачать бесплатно.

Смотрите также:


Банк рефератов - РефератБанк.ру
© РефератБанк, 2002 - 2016
Рейтинг@Mail.ru